Історія справи

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 березня 2014 рокум. Київ

Верховний Суд України у складі:

головуючогоКривенка В.В.,суддів:Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор'євої Л.І., Гриціва М.І., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Косарєва В.І., Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., Скотаря А.М., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Школярова В.Ф.,при секретарі судового засідання Ключник А.Ю.,

за участю представника відповідача - Міністерства оборони України - Грома А.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини А 1349 (далі - військова частина) про стягнення грошової компенсації за продовольче забезпечення,

в с т а н о в и в:

23 жовтня 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з військової частини компенсацію за продовольче забезпечення за період з 11 березня 2000 року по 29 березня 2002 року, грошову компенсацію продовольчого пайка (набору продуктів харчування) за нормою № 7 із середніми регіональними цінами на продукти харчування з урахуванням щомісячного індексу інфляції в Україні за офіційними даними Головного управління статистики в Івано-Франківській області та грошову компенсацію вартості загальновійськової норми № 1 харчування військовослужбовців Збройних Сил України за період з 30 березня 2002 року по 10 серпня 2006 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач, проходячи військову службу у військовій частині, знаходився на забезпеченні за рахунок держави відповідно до частини п'ятої статті 17 Конституції України, статті 9 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2011-ХІІ) та статті 16 Закону України від 6 грудня 1991 року № 1934-ХІІ «Про Збройні Сили України» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1934-ХІІ).

Суд установив, що позивач забезпечувався у відповідача продовольчим пайком за нормою № 7, проте забезпечення пайком призупинено з 11 березня 2000 року.

Продовольчі пайки з 11 березня 2000 року ОСОБА_1 не видавались, а компенсації за них не виплачувались.

Замостянський районний суд міста Вінниці постановою від

27 листопада 2006 року позов задовольнив: зобов'язав військову частину нарахувати ОСОБА_1 грошову компенсацію продовольчого пайка (набору продуктів харчування) за нормою № 7 із середніми регіональними цінами на продукти харчування за період з 11 березня 2000 року по 29 березня 2002 року з урахуванням щомісячного індексу інфляції в Україні та грошову компенсацію вартості загальновійськової норми № 1 харчування військовослужбовців Збройних Сил України за період з 30 березня 2002 року по 10 серпня 2006 року і стягнути з військової частини на користь ОСОБА_1 нараховану суму компенсації.

Задовольняючи позовну заяву, суд виходив із того, що на підставі статті 16 Закону № 1934-ХІІ відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від

29 березня 1996 року № 316 «Про норми забезпечення продовольчими пайками військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань», Закону України від 17 лютого 2000 року № 1459-ІІІ «Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів» (далі - Закон № 1459-ІІІ), Закону № 2011-ХІІ позивач мав право на отримання продовольчого забезпечення за період з 11 березня 2000 року по 29 березня 2002 року за нормою № 7, а з

30 березня 2002 року по 10 серпня 2006 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2002 року № 426 «Про норми харчування військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань та осіб рядового, начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту та Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації» (далі - постанова № 426) позивач мав право на отримання компенсації за продовольчий пайок за новими нормами харчування, за нормою № 1.

Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 14 лютого 2007 року провадження за заявою прокурора Івано-Франківського гарнізону про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови Замостянського районного суду міста Вінниці від 27 листопада 2006 року закрив, заяву залишив без розгляду.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 22 листопада 2012 року зазначену ухвалу апеляційного суду Вінницької області скасував, справу направив до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про поновлення строку на апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції.

Вінницький апеляційний адміністративний суд постановою від 27 лютого 2013 року постанову суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Свою відмову апеляційний суд обґрунтував положеннями Закону № 1459-ІІІ, яким з 11 березня 2000 року призупинено дію частини другої статті 9 Закону № 2011-ХІІ, та постанови № 426, яка також не передбачала компенсації за продовольче забезпечення. Грошова компенсація замість продовольчих пайків була передбачена законодавством України, але лише в період з 20 грудня 1991 року по 11 березня 2000 року, тобто до набрання чинності зазначеними нормами.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 листопада 2012 року та постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2013 року порушується питання про скасування зазначених судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), - встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, а саме: пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Підставою для перегляду зазначених судових рішень заявник вважає рішення Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) від 7 листопада 2013 року у справі «Віннік та інші 45 осіб проти України», у якому зазначено, що національні суди та комісії по трудових спорах ухвалили рішення, відповідно до яких заявники мають право на різні суми відшкодування або вчинення певних дій на їхню користь. Рішення набрали законної сили та стали такими, що підлягають виконанню, однак заявники не домоглися своєчасного виконання цих рішень.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника Міністерства оборони України, перевіривши наведені заявником обставини в межах його доводів, Верховний Суд України вважає, що заява ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 243 КАС суд задовольняє заяву за наявності підстав, передбачених статтею 237 КАС. Однією з таких підстав є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом (пункт 2 частини першої статті 237 КАС).

Згідно з частиною третьою статті 243 КАС якщо судове рішення у справі переглядається з підстави, визначеної пунктом 2 частини першої статті 237 КАС, суд скасовує оскаржуване рішення повністю або частково і має право прийняти нове судове рішення або направити справу на новий розгляд до суду, який виніс оскаржуване рішення.

За змістом пункту 1 статті 6, статті 13 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснюють свої офіційні повноваження.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У Законі України від 21 квітня 1999 року № 606-ХІV «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 606-ХІV) поняття «виконавче провадження» визначено як завершена стадія судового провадження (стаття 1). Наведене узгоджується з практикою Європейського суду щодо застосування статті 6 Конвенції, яка гарантує право на справедливий суд. Так, у справі «Горнсбі проти Греції» указаний суд у судовому рішенні від 19 березня 1997 року зазначив, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

Порядок виконання рішення Європейського суду, яке набуло статусу остаточного, визначається Законом України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду» (далі - Закон № 3477-ІV), Законом № 606-ХІV, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до абзацу дев'ятого частини першої статті 1 Закону № 3477-ІV виконання рішення Європейського суду включає в себе: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-ІV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції і протоколів до неї (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Європейського суду.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Як убачається з рішення П'ятої секції Європейського суду від 7 листопада 2013 року у справі «Віннік та інших 45 осіб проти України», на яке послався заявник як на підставу для перегляду ухвали Вищого адміністративного суду України від 22 листопада 2012 року та постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду України від 27 лютого 2013 року, заява ОСОБА_1 стосується порушення права на своєчасне виконання рішення національного суду, ухваленого на його користь, яке набрало законної сили та стало таким, що підлягає виконанню, а саме постанови Замостянського районного суду міста Вінниці від 27 листопада 2006 року, а також відсутності ефективного засобу юридичного захисту, за допомогою якого він міг би отримати відшкодування шкоди, завданої невиконанням судового рішення.

За змістом рішення П'ятої секції Європейського суду від 7 листопада 2013 року у справі «Віннік та інших 45 осіб проти України»:

оголошено прийнятними скарги заявників у справах, наведених у Додатку (першому заявнику - в заяві № 36411/06), у тому числі й ОСОБА_1, за пунктом 1 статті 6 Конвенції, статті 13 Конвенції та за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції щодо тривалого невиконання рішень, ухвалених на їхню користь, та щодо відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту стосовно цих скарг, а решту скарг у заявах - неприйнятними;

постановлено, що у справах, наведених у Додатку (першому заявнику - в заяві № 36411/06), було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

постановлено, що:

(а) протягом трьох місяців держава-відповідач має виконати рішення національних судів, ухвалені на користь заявників, які залишаються невиконаними, та сплатити 2000 (дві тисячі) євро кожному заявнику (або його/її спадкоємцю), наведених у Додатку (першому заявнику в заяві № 36411/06); ці суми є відшкодуванням матеріальної та моральної шкоди, а також компенсацією судових витрат, і мають бути сплачені разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись, та конвертовані в національну валюту за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі сплином зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

Рішення Європейського суду від 7 листопада 2013 року, постановлене комітетом, є остаточним з дня ухвалення.

Отже, ураховуючи зміст рішення Європейського суду від 7 листопада 2013 року у справі «Віннік та інших 45 осіб проти України», а також те, що Європейський суд ухвалив рішення за скаргою ОСОБА_1 лише щодо тривалого невиконання рішення Замостянського районного суду міста Вінниці від 27 листопада 2006 року, а інші доводи заявників, у тому числі і ОСОБА_1, відповідно до пунктів 17, 18 рішення Європейського суду від 7 листопада 2013 року у справі «Віннік та інших 45 осіб проти України» визнані явно необґрунтованими та були відхилені Європейським судом відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції, Верховний Суд України дійшов висновку, що обставини стосовно недотримання Конвенції, викладені у заяві ОСОБА_1 до Верховного Суду України, не вплинули на зміст рішення Європейського суду про визнання порушення щодо тривалого невиконання рішення Замостянського районного суду міста Вінниці від 27 листопада 2006 року.

Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, відповідно до частини першої статті 244 КАС у задоволенні заяви ОСОБА_1 слід відмовити.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий В.В. КривенкоСудді: М.І. Балюк В.П. Барбара І.С. Берднік С.М. Вус Л.Ф. Глос Т.В. Гошовська Л.І. Григор'єва М.І. Гриців В.І. Гуменюк М.Б. Гусак А.А. Ємець В.В. Заголдний Г.В. Канигіна Є.І. Ковтюк П.І. Колесник В.І. Косарєв О.Т. Кузьменко Н.П. Лященко В.Л. Маринченко В.В. Онопенко Л.І. Охрімчук П.В. Панталієнко М.В. Патрюк В.Ф. Пивовар О.І. Потильчак Б.М. Пошва О.Б. Прокопенко А.І. Редька Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін В.М. Сімоненко А.М. Скотарь Т.С. Таран О.О. Терлецький Ю.Г. Тітов В.Ф. Школяров